Якби Україна зберегла ядерну зброю, це врятувало б від російського вторгнення?
Як українські льотчики саботували перегін стратегічних бомбардувальників з Узина до російського «Енгельсу» і що сталося з цими літаками?
У 90-х Україна розглядала варіант створення потужностей для збагачення урану?
Наскільки був близьким Іран до розробки ядерної зброї?
А Україна може створити власну «ядерку»?
Про це – у інтерв’ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) з науковою співробітницею проєкту управління атомом Гарвардського центру Белфера Мар’яною Буджерин. Вона – перша жінка-лауреатка премії для воєнних авторів William E. Colby Military Writers’ Award 2024 за книгу «Inheriting the Bomb» («Бомба у спадок») – про ядерне роззброєння України, яка незабаром вийде в українському перекладі.
«Рішення невідмови від ядерної опції на початку 90-х змінило б курс розвитку країни»
– Пані Мар’яно, коли ми з вами записуємо це інтерв'ю, Індія і Пакистан балансують на межі війни. Насправді, цей конфлікт давній і заплутаний: загострення відбуваються не вперше. І в цьому контексті я б хотіла запитати вас про стратегію ядерного стримування. У суспільстві побутує думка, буцімто ядерна зброя – дорівнює безпека і захищеність. І часто можна почути таку тезу: якби Україна не відмовилася від ядерної зброї, Росія не напала б. Водночас ми бачимо дві ядерні країни, які воюють між собою конвенційною зброєю. То стратегія стримування спрацьовує, чи ні?
Ядерна зброя не попереджує всі війни. Вона стримує великі війни між ядерними державами
– Це залежить, передусім, від того, чого ми очікуємо від стратегії стримування. Справді ядерна зброя не попереджує всі війни, сутички чи конфлікти. Ідея в тому, що вона стримує великі війни між великими ядерними державами.
Індія та Пакистан вже неодноразово стикаються на спірних територіях, зокрема в Кашмірі. Є певні заворушення, але ідея в тому, що вони – обмежені, що цей військовий конфлікт буде стриманий на цій стадії і не відбудеться ескалація до широкомасштабного конфлікту.
Зрештою, так відбувалося раніше. Була Балакотська криза в 2019 році, під час якої відбувалися перестрілки, був теракт з боку ніби пакистанських груп в Кашмірі. А далі пішла відповідь індійського війська по військовій базі Пакистану. Але, знову ж таки,цей конфлікт був стриманий на обмеженій стадії.
– Наявність ядерної зброї в Україні справді могла б стримати вторгнення Росії? Чи це занадто спрощене уявлення про стримування?
Рішення невідмови від ядерної опції змінило б курс розвитку країни
– Звичайно, не можна уявляти альтернативну історію: що якби Україна не відмовилася від ядерної зброї, це була би така сама країна, як ми бачимо сьогодні (чи навіть на 2014 рік або ж на 2022 рік) плюс ядерна зброя . Саме рішення невідмови від ядерної опції на початку 90-х років змінило б курс розвитку країни. В який спосіб – це складно передбачити.
– Тобто тут важливо враховувати контекст і зважати на те, що Україна у 90-х була іншою країною, це були геть інші обставини...
– Абсолютно. Нам, історикам, дуже не подобаються анахроністичні порівняння, здогадки, буцімто, якби 30 років тому Україна вчинила по-іншому, нині все було би краще. Адже дуже складно передбачити цілий комплекс різних варіантів розвитку, різних наслідків, з якими би тоді довелося зіштовхнутися українському керівництву, населенню і країні в цілому.
Важко собі уявити, що Росія зважилася б на повномасштабне вторгнення, якщо в Україні була б зброя стримування
Теоретично, якщо б Україні вдалося пережити негативні наслідки невідмови від ядерної зброї на початку 90-х і все одно зберегти свою незалежність, стати приблизно такою самою країною, якою Україна є на сьогодні, – то чому би й ні?
Чому, скажімо, ядерне стримування спрацьовує для інших ядерних держав, а не спрацьовувало б для України?
Цілком можливо, що наявність ядерної зброї не попередила б анексію Криму, наприклад. Це було зроблено швидко, в час політичної кризи – гібридна спецоперація Російської Федерації. Можливо, Крим би таки відбувся. Можливо, мав би місце навіть якийсь обмежений конфлікт на сході України.
Але важко собі уявити, що Росія зважилася б на повномасштабне вторгнення – таке, як почалося в лютому 2022-го року, – якщо в Україні була б зброя стримування.
– Але відмова України від ядерної зброї – це не лише суто технологічне або політичне рішення. Це своєрідна ставка на моральну силу міжнародних норм, на дипломатію, на віру в спільну безпеку. З огляду на все, що сталося за останні роки, можна сказати, що Україна обрала високу мораль, за яку сьогодні платить дуже дорогу ціну?
– В певному сенсі – так. Але згадаймо, що ця висока мораль в 90-ті роки не була цілком наївною чи недоречною. Час був такий. Сам цайтгайст всього міжнародного співтовариства йшов до роззброєння, значного скорочення арсеналів двох великих супердержав, які раптом перестали бути супротивниками в протистоянні Холодної війни.
Вони зблизилися, між ними відбулася всілякого роду кооперація, співпраця. Науковці з ядерної галузі з однієї країни їздили в ядерні лабораторії іншої. Це те, чого взагалі не можна було уявити буквально п'ять років до цього. Все це відбувалося на початку 90-х років.
Була надія на те, що ядерна зброя взагалі втратить своє значення і відійде, як динозаври, на задній план міжнародної безпеки. А все йде до співпраці, до розвитку, до такого кантіанського «вічного миру» (ідея безперервного миру між державами, розроблена Іммануїлом Кантом – ред.).
Був «кінець історії», якщо ми пригадаємо, який пророкував Френсіс Фукуяма (ідея, що після краху комунізму ліберальна демократія стала остаточною формою політичного устрою – ред.). Але так не сталося.
Те, що тоді не вдалося передбачити того, що це не сталося, також не є провиною людей, які тоді вирішували ці питання.
Справді Україна вийшла на міжнародну арену як нова незалежна, суверенна держава. Україні хотілося долучитися до міжнародного співтовариства як держава, що докладає зусиль до міжнародного миру і співпраці, не бути ізгоєм чи державою, яка одразу опиниться під санкціями США чи Європи. Тому Україна фактично влилася в цю течію і зробила свій внесок у міжнародну безпеку.
Те, що зараз це виглядає, мабуть, дещо недостатнім, з огляду тих історичних подій, в яких ми живемо, – це вже інше питання.
Питання, мабуть, швидше про те, що ще можна було зробити, зважаючи на те, що рішення про ядерне роззброєння було прийнято, мабуть, на слушних підставах – як на той час.
– Коли ми говоримо про українське роззброєння, то синонімом до цього словосполучення є Будапештський меморандум. Однак розпочалося усе значно раніше – з Декларації про державний суверенітет. Там, у розділі про Збройні Сили, з'явилося положення про без’ядерний статус. Яка причина його появи у цьому документі?
– Є дві причини, чому фактично одностороннє бажання роззброїтись було задекларовано ще в липні 1990 року. По-перше, Чорнобиль. Згадаймо, які були часи після аварії на ЧАЕС. Це була не тільки гуманітарна екологічна катастрофа: Чорнобиль став великим політичним питанням.
Все, що асоціювалося з ядерним, цивільним чи збройним, асоціювалося з Москвою і з тими путами, які тримали Україну прив'язаною до СРСР. Чорнобиль – це була і ненадійність радянських технологій, ненадійний дизайн реактора, замовчування наслідків аварії протягом довгого часу тощо. І оцей антиядерний сентимент, антиядерний рух став часткою руху за незалежність наприкінці 80-х років – і тому був задекларований в Декларації про державний суверенітет.
Усе, що стосувалося військових питань, особливо ядерних, абсолютно обходило керівництво тоді ще УРСР, йшло прямим наведенням на Москву
Друга причина полягає у тому, що все, що стосувалося військових питань, особливо ядерних, абсолютно обходило керівництво тоді ще Української Радянської Соціалістичної Республіки, йшло прямим наведенням на Москву (тобто всі комунікації, ланки військового підпорядкування, командні питання і так далі).
Керівництво Республіки навіть не до кінця знало, що саме розгорнуто на території України на той час. Тобто все було заточене на Москву. Відповідно, було розуміння: якщо не обірвати ці ланки, то Україна не зможе відділитися від Радянського Союзу . А тоді, власне, була мета – отримати більшу незалежність від СРСР, зрештою, власну незалежність і суверенітет.
Історія розвинулася по-іншому. У 1991-му році у Москві стався путч, пришвидшилися процеси дезінтеграції, і Україна стала незалежною державою. Радянський Союз ніби розчинився сам по собі, і частина його ядерного арсеналу залишилася на українській території. І тоді постало питання – що з нею робити, як з нею обходитися?
Навіть поставало питання: а чия ця зброя?
Україна єдина оскаржувала монополію Росії на всі ці статуси
Вона була радянською, але тепер Радянського Союзу немає – чи це означає автоматично, що вона – російська, оскільки Росія взяла на себе багато міжнародних статусів, які до цього обіймав Радянський Союз? У міжнародному співтоваристві усі з цим за замовчуванням погодилися, а Україна єдина оскаржувала монополію Росії на всі ці статуси. Вона казала: ні, це не тільки російська зброя, це є наша зброя також, ми – країна-правонаступниця Радянського Союзу .
І тоді почалося обговорення як з росіянами на переговорах, так і з американською стороною, що Україна все-таки має право на цю зброю як на власність, яку вона за міжнародним правом успадкувала від країни-попередниці – Радянського Союзу. Але, до слова, що навіть такі речі, які ми зараз приймаємо як належне, як логічне, тоді треба було доводити. Навіть те питання, що ядерна зброя, яку мала намір віддавати Україна – українська за міжнародним правом .
– Якщо я не помиляюся, саме у Лісабонському протоколі йдеться про те, що зброя, яка перебувала на території України, юридично стає українською. А вже сьогодні ми чуємо закиди від нової адміністрації США, буцімто це російська зброя. Звідки ця риторика?
– Це російські наративи, які нікуди не поділися ще з початку 90-х років.
Вони дуже ревно трималися за свою ядерну монополію і відмовляли Україні в будь-яких заявах щодо того, що ця зброя належить Україні
Тобто навіть тоді, коли і Сполучені Штати пристали на позицію України, що це українська ядерна зброя, для Росії питання статусу, правонаступництва були дуже важливими.
Вони дуже ревно трималися за свою ядерну монополію і відмовляли Україні в будь-яких заявах щодо того, що ця зброя належить Україні. Кожен раз, коли йшлося про підписання певних документів, була якась особлива позиція Росії в тому, що вона не визнавала право України на цю зброю.
Врешті-решт, Україна спромоглася вистояти своє право і отримала фінансову компенсацію за ядерні матеріали, які містилися в українських боєголовках.
Як можна країні компенсувати щось, що їй не належить? Тобто таким чином відбулося визнання права власності України на цю зброю.
«Україна була відкритою книжкою для Росії впритул до 2014 року»
– Хотілося б поговорити і про технічну складову. Адже це цілий комплекс, система, яка потребує обслуговування. Що мала зробити Україна в технічному оснащенні для того, щоб зберегти ядерну зброю?
– Почнемо з того, що в Україні багато чого вже було. Крім зброї, Україна також успадкувала певні потужності радянського ядерного комплексу. Тобто це не була, умовно, аграрна країна, яка народилася на світ і раптом виявила на своїй території ядерну зброю. Були ракетники, які її обслуговували, служили в цьому роді військ (ракетні війська стратегічного призначення – ред.), було і ракетобудування в Дніпрі на «Південмаші», конструкторське бюро.
Було багато підприємств, які входили до військово-промислового комплексу Радянського Союзу. Тобто технічно були потужності, які можна було би скласти докупи, якщо би справді була політична воля переробити цей спадок в такі сили ядерного стримування, які би спрацьовували для України.
У цьому також був певний виклик, тому що зброя, яка залишилась на території України в 1991-му році, була створена іншою країною – Радянським Союзом – для стратегічних потреб цієї країни, а не України . Це не танки чи вертольоти, які можна просто перенацілити, повернути в бік нового противника, якщо змінюються стратегічні обставини чи, скажімо, територія, на якій розміщується ця зброя, опиняється під суверенною владою іншої країни, з іншими стратегічними пріоритетами, з іншими союзниками, з іншими противниками.
Україна успадкувала 176 міжконтинентальних балістичних ракет, озброєних стратегічними ядерними боєголовками, близько 1240 боєголовок стояли на бойовому чергуванні. Однак ці ракети летіли на дальності 10-12 тисяч кілометрів
Ми часто чуємо про ракетні війська стратегічного призначення. Україна успадкувала 176 міжконтинентальних балістичних ракет, озброєних стратегічними ядерними боєголовками, близько 1240 боєголовок стояли на бойовому чергуванні. Однак ці ракети летіли на дальності 10-12 тисяч кілометрів. Більш обізнані у технічних аспектах спеціалісти казали мені, що можна було скоротити траєкторію цього польоту – нехай до 5-7 тисяч кілометрів. Але подумаймо, що ці дальності означали б для України.
Навіть якщо б Україна встановила оперативний контроль за цим видом озброєння, могла їх перенацілити (а це означає мати певні потужності в телеметрії і так далі), перенацілити їх на що? Які цілі на території Російської Федерації тримати під прицілом, якщо Україна намагалася би стримувати Росію? Це були б військові цілі або цивільні міста за Уралом, але ані на центри прийняття рішень, ані на якісь великі військові об'єкти на європейській території не можна було ними поцілити. І тому поставало питання, а чи потрібні Україні взагалі МБРи? Чи потрібні ракети меншої дальності?
А ракети меншої дальності були заборонені іншим міжнародним документом, який на той час був чинним – Договором про ракети меншої і середньої дальності (РСМД), підписаним в 1987 році і абсолютно до кінця виконаним до липня 1991-го року Радянським Союзом і США. Він забороняв наземні ракети, які мали дальність польоту від 500 до 5500 кілометрів.
А це – саме та дальність, яка би підходила українським ракетним військам для того, щоб тримати на прицилі військові об’єкти РФ – знову ж таки, якщо Україна на той час мала намір стримувати Російську Федерацію, а не, скажімо, США, проти яких розроблялися ці міжконтинентальні ракети.
Але про що ми говоримо значно менше, коли міркуємо і згадуємо про українське ядерне роззброєння, це те, що в Україні був також і авіаційний компонент. На бойовому чергуванні стояло 44 стратегічних бомбардувальника, озброєні крилатими ракетами класу Х.
До речі, це ті самі бомбардувальники Ту-95 і Ту-160, які зараз обстрілюють Україну крилатими ракетами того самого класу Х. Близько 600 цих ракет були ядерними.
Їхня дальність польоту – до двох тисяч кілометрів. Це були, скажімо так, підходящі дальності, і повітряний стратегічно-ядерний компонент не був забороненим договором про РСМД.
Тобто, тут очевидно є питання договорів, політики поза договорами тих самих США, яким би дуже не сподобалося, якщо б Україна, скажімо, настояла і залишила частку цих бомбардувальників і крилатих ракет. Але це вже додаткове питання про те, якими б були міжнародні наслідки від іншого рішення України щодо ядерної зброї.
– Загалом, якщо говорити про увесь комплекс ядерної зброї, який перебував на території України (це і сховища з ядерними боєголовками, і шахти підземного базування) – усе це було під спільним керівництвом кількох країн в межах Радянського Союзу. Відповідно, чи не наражало б це на небезпеку Україну, якби було прийнято рішення залишити ядерну зброю?
Сама Україна і її політичне середовище не сприймало Росію на той час як супротивника, який може піти війною на Україну
– Очевидно. Хоча саме знання того, де що розміщується, не обов'язково означає, що супротивник якось міг би завдати шкоди, що цей комплекс стримування би був неефективним. Сполучені Штати дуже добре знають, де розміщуються всі російські стратегічні ракети і різні бази.
Тут питання стояло швидше про те, що сама Україна і її політичне середовище не сприймало Росію на той час як супротивника, який може піти повномасштабною війною на Україну. І багато людей тоді, включаючи український політикум, ставилися до Росії як до спорідненої країни, навіть брали з неї приклад, курс на реформи в 90-х роках тощо. Тоді здавалося, що економічні реформи в Росії йшли швидше, ніж в Україні. Крім цього, було багато агентів впливу, вони нікуди не поділися ще з часів КДБ. Тобто все це було пронизано російською присутністю, російськими інтересами, російськими впливами. І почистити тоді цю систему, мені здається, було нереально .
Мене часто запитують: «Росія пішла би війною на Україну в 90-х, якби Україна вирішила залишити ядерну зброю?» Та не треба було їм нападати на Україну. Достатньо акцій саботажу на тих самих базах, певних заходів у «сірій зоні», скажімо, щоб перекрити Україні шлях до цієї ядерної зброї. Україна на той час була відкритою книжкою для Росії. І залишалася такою впритул до 2014 року.
Маловідомі факти про ядерне роззброєння України
– Ви багато років досліджуєте тему ядерного роззброєння України. Що, за вашими спостереженнями, у суспільстві залишається найменш відомим або найбільш спотвореним?
– Варто сказати, що вся ядерна тематика є технічно-специфічною. Треба розуміти технологічну і технічну специфіку цієї зброї: щоїї не можна просто отак взяти до рук і почати «використовувати» – навіть для стримування. Це цілий комплекс, який повинен бути розгорнутий і розроблений спеціально для стратегічних потреб конкретної країни. Це не танк, не вертоліт, не автомат. Тому цей спрощений наратив, який зараз панує у дискусіях в Україні, щось треба було її залишити, він не зважає на ці нюанси й деталі. Мені здається, набагато цікавіше було б обговорювати, які конкретно були можливості, варіанти і технологічні потужності тоді в Україні.
Будапештський меморандум: як Україна віддала свою ядерну зброю під гарантії безпеки (фотосвідчення)
Також панує така думка, що українці були дуже наївними, що, як дипломати, так і військові це все злили, здали без спротиву – це цілком невірно . Українські дипломати доклали досить вагомих зусиль для того, щоб якесь врегулювання цього питання відбулося. Згадаймо, що початкова позиція Росії була, що це взагалі не українська ядерна зброя. Тобто тут є певні дипломатичні досягнення. Так само з військової точки зору: велика частка офіцерського складу, в тому числі у стратегічних військах, були етнічними українцями.
Є історія, пов’язана з авіаційним компонентом. В Україні було дві стратегічні дивізії, на озброєнні яких стояли стратегічні бомбардувальники Ту-95 і Ту-160: в Узині і Прилуках. Військові цих дивізій були одними з перших, хто ще на початку 1992-го року склав присягу на вірність українському народу. Частково це було тому, що перший міністр оборони України Костянтин Морозов сам був генералом повітряної армії, і представники повітряних сил мали таку лояльність до нього.
Українські військовослужбовці підключили сусідню військову базу, щоб вигнати на злітну смугу БТРи і не дати цим бомбардувальникам злетіти
Ці стратегічні підрозділи на той час підпадали під керівництво Об’єднаних збройних сили СНД, яке вирішило провести операцію і перегнати стратегічні бомбардувальники Ту-95, які були базовані в Узин, на базу «Енгельс» в Росії. Льотчики СНДівські вже прибули в Узин і вивели на злітну смугу перший бомбардувальник. А українські військовослужбовці підключили сусідню військову базу, щоб вигнати на злітну смугу БТРи і не дати цим бомбардувальникам злетіти. Це було зроблено самотужки, дуже швидко, навіть без відома вищого державного і військового керівництва. Просто були лояльні до України військовики, які не дали відбутися такій операції. І багато інших операцій російських спецслужб було попереджено потім, зокрема в стратегічних ракетних військах .
– Але зрештою потім ці літаки були або передані Росії, або ліквідовані в Україні?
– Вони були продані Росії або виміняні за борг за енергоносії. Частина з них – ліквідована з американською технічною допомогою. Це стосується тих бомбардувальників, які підпадали під Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО або START). Так само частина крилатих ракет була продана Росії, а частина – знищена на території України.
– Який найцікавіший або найбільш несподіваний факт про роззброєння вам траплявся під час досліджень?
Я натрапила в архівах на документ про те, як можна розгорнути в Україні потужності зі збагачення урану
– Я натрапила в архівах на документ, це була аналітична довідка про те, як можна розгорнути в Україні потужності зі збагачення урану. Якщо не помиляюся, йшлося про 1993-1994 рік – досить рано на українському незалежному шляху. Там був розписаний навіть список підприємств, які би могли долучитися до побудови, до створення центрифуг, необхідних для збагачення урану .
Звісно, в Україні є уранові рудники в Жовтих водах, є перша ланка переробки на жовтий кек, але інших власних ланок для створення ядерного палива на території України немає. І от розглядалася ця можливість, технологічне обґрунтування, як можна збудувати потужності зі збагачення урану. Як виявилося, багато компонентів вже було. Йшлося більше про кошти, а також відповідну міжнародну політичну реакцію, яка би неодмінно послідувала такому рішенню . Подивімося, що відбувається з Іраном, який збагачує уран. Це, до речі, не заборонено жодними міжнародними договорами.
Іранські ядерні об’єкти під ударами авіації США: супутникові знімки до і після
У Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ – ред.) не йдеться про потужності зі збагачення урану чи розчленування плутонію. Там є лише положення про те, що ці потужності можуть розгортатися у мирних цілях – для цивільної атомної енергетики – їх не можна перекидати на збройні потреби. І для цього існує МАГАТЕ – Міжнародна агенція з атомної енергетики, – яка повинна інспектувати і контролювати ці потужності.
Іран на порозі ядерної програми
– Пакистану вдалося свого часу отримати ядерну зброю, хоча світ цього не схвалював, Ірану – ще досі ні. Чому одні країни знаходять ці шляхи, проходять «поміж крапельками», а інші наражаються на певні перепони?
– Тут завжди відіграє роль сукупність різних факторів: момент історичний чи період, в який розгортаються ці обставини. Пакистан та Іран – це цікаве порівняння, можна цілу книжку писати тільки про нього.
Пакистан почав розробляти свою ядерну програму ще з 70-х років, вони це робили таємно: два кроки вперед – один назад. Тобто там були свої виклики і перепони. Але для Пакистану зіграло на руку те, що у 80-х роках для США було важливим стратегічне партнерство з Пакистаном – внаслідок радянського введення військ в Афганістан. Пакистан був стратегічним партнером Сполучених Штатів, з території якого здійснювалась протидія СРСР в Афганістані, озброювалися муджахіди (афганські повстанці, яких підтримували США та інші західні країни – ред.); проводилися інші операції ЦРУ. Тому частково США закривали очі на речі, які не дуже би подобалися при інших обставинах адміністраціям у Вашингтоні.
Іран задекларував свої ядерні амбіції в інший історичний період – коли закінчилась Холодна війна і увага американського зовнішньополітичного ядерного істеблішменту перекинулася на нерозповсюдження. Нерозповсюдження стало ходовою темою в 90-х.
Виявилося, що Ірак зробив певний поступ до власної ядерної програми. Американці були здивовані тим, що вони знайшли у 1991 році під час операції «Буря в пустелі». Також, з'ясувалося, що Лівія була на шляху розповсюдження. І побоювання, що тепер ядерна зброя розповзеться світом, стали головним предметом занепокоєння у Вашингтоні. Відповідно, вся міць американської державної зовнішньополітичної машини була кинута на те, щоб не дати цьому відбутися.
Знову ж таки, Іран, набудовуючи потужності збагачення урану, не порушує міжнародних договорів. Він порушує їх, збагачуючи до рівня зброї.
Кілька років тому МАГАТЕ виявило сліди урану, збагаченого до 80%, а вже уран, збагачений на 90% – збройний. Тобто тут – палиця у двох кінцях, тому що технології з фабрикації ядерного палива є технологіями подвійного використання. Центрифуги збагачують уран до 20% – це може йти на цивільні потреби, а потім ще декілька разів їх прокрутити – і у вас вже є збройний уран.
Власне, тут ключовою є роль МАГАТЕ. Іран трішки засвітився тим, що вони не поладили з інспекторами організації, були знайдені певні документи, цілий архів, викрадений свого часу ізраїльськими спецслужбами, який нібито доводив те, що ці потужності все-таки є націлені на створення ядерної зброї. Таким чином Іран наразився і увійшов в опалу.
– Наскільки зараз Іран близький до розробки ядерної зброї? Це – питання часу чи політичної волі?
– Мабуть, і того, і того. Для Ірану виготовити достатню кількість ядерного матеріалу, скажімо, на якусь невелику кількість цієї ядерної зброї – це питання місяців, мабуть . Тобто те, що називається breakout time (час, потрібний до того, коли в них буде достатньо напрацьовано ядерного матеріалу) зараз скоротився, особливо після того, як розпався Спільний всеосяжний план дій (угода підписана в 2015 році США, Росією, Китаєм, Францією, Великою Британією та Німеччиною – ред.) у 2018 році, за першої каденції президента Трампа. Це розв'язало руки Ірану до продовження процесу збагачення урану. І зараз ми підозрюємо, що Іран наблизився підійшов набагато ближче до розробки цієї програми.
До того, щоб Іран мав зброю ядерного стримування, залишається певний час і шматок роботи
Але питання достатньої кількості ядерного матеріалу – це одне. А потім ще треба розробити боєголовку, випробувати, чи вона спрацює за певних умов. Там дуже точна електроніка. Це не якісь захмарні технології, це технології 40-х років минулого століття: вони не прості, але й уже не нові. Тут потрібні технологічні, наукові напрацювання. І, відповідно, зменшення цієї боєголовки для того, щоб її можна було насадити на балістичну ракету і випробувати в польоті з нею. Тобто до того, щоб Іран мав зброю ядерного стримування, залишається певний час і шматок роботи.
- 22 червня президент США Дональд Трамп оголосив, що вночі ВПС Сполучених Штатів атакували три ядерні об’єкти в Ірані – у Фордо, Натанзі та Ісфахані. Як він написав у своїй соцмережі Truth Social: на головний об'єкт, Фордо, «було скинуто повне завантаження» бомб. Потім у зверненні до нації американський президент зазначив, що ключові об’єкти Ірану зі збагачення урану знищені.
- Іран увечері 23 червня атакував ракетами американські бази на Близькому Сході, зокрема в Катарі.
– Як може змінитися світопорядок і система ядерного стримування, якщо Ірану таки вдасться розробити ядерну зброю?
– У 60-х роках була «теорія доміно»: як тільки одна країна набуває ядерну зброю, її сусіди через побоювання за власну безпеку неодмінно також розроблять свою ядерну зброю. Ця теорія не завжди спрацьовувала.
Вона трішки спрацювала з Китаєм. Китай розробив ядерну зброю, у відповідь – Індія, і у відповідь – Пакистан. Ось таке відбулося доміно. Північна Корея розробила ядерну зброю, але можливо, за рахунок американської ядерної гарантії Південній Кореї, та не пішла ядерним шляхом. Ані Японія, ані Тайвань наразі не відповіли Північній Кореї чи Китаю власним розповсюдженням.
Якщо Іран все-таки розробить власну ядерну зброю, цілком можливо піде «ефект доміно»
Мені здається, якщо Іран все-таки розробить власну ядерну зброю, цілком можливо піде «ефект доміно» в плані розповсюдження.
Тобто, я думаю, Саудівська Аравія буде дуже пильно розглядати варіант власного ядерного стримування. Цілком можливо, що Туреччина, Єгипет також. Є високий ризик того, що буде каскадне наростання.
Ми вже згадували Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Ним визнається 5 ядерних держав: Сполучені Штати, колишній Радянський Союз, а тепер Росія як правонаступниця, Китай, Франція і Великобританія.
Це п'ять легалізованих ядерних держав, які зобов'язуються за цим договором проводити перемовини до скорочення цих ядерних озброєнь – аж до повного роззброєння.
Відповідно до цього документу, вони мають такі зобов'язання. Наскільки вони їх виконують – це інше питання.
Але поза межами цього договору вже є чотири ядерні країни – майже така сама кількість, як і в межах цього режиму нерозповсюдження: Ізраїль, Індія, Пакистан і Північна Корея. Якщо додасться Іран, поза договором з'являється така сама кількість країн-власниць ядерної зброї, як і в договорі. Яку вартість і цінність тоді має режим нерозповсюдження, якщо він вже не зміг стримати еквівалентну кількість країн-власниць зброї поза його межами?Ці країни взагалі нічим не обмежені в плані зброї: ні договорами про обмеження цього озброєння, ні інспекціями. Тобто вони залишаються у своєму вільному ядерному плаванні.
І тоді, я думаю, режим нерозповсюдження, який все-таки є досить вагомою складовою правового і політичного світопорядку, в якому ми живемо, який був збудований після Другої світової війни, тріщатиме по швах ще більше, ніж він тріщить сьогодні – внаслідок російської агресії проти України.
Про ядерні перспективи України
– Тут виникає паралель з Україною. Останнім часом у публічному просторі часто можна побачити різні заяви про ядерні перспективи України. І це те, що справді дуже хвилює суспільство. Нещодавно українці збирали «банку на ядерку»: за 20 годин на ній опинилося 27,2 млн грн.
З погляду міжнародного права, технологій і політичних реалій: наскільки реальне створення ядерної зброї в України? Це – утопічний сценарій?
– На сьогодні, мені здається, вже немає нічого неможливого. Ми так довго думали, що певні речі є неможливими, а потім вони виявилися можливими – включаючи повномасштабне вторгнення Росії, яке справді дуже суттєво змінює і безпекову ситуацію, і перспективи України на майбутнє. Тобтоапріорі відкидати цей варіант не варто, але в короткостроковій і середньостроковій перспективі Україні буде справді дуже важко цього досягнути. По-перше, всі очі міжнародні дивляться на нашу країну. Розгорнути якусь програму секретно буде майже неможливо – щоб якось купити шматок того часу, за який можна би було напрацювати певні елементи, які потім можна би було швидко перевести вже в зброю стримування. Це по-перше.
По-друге, є питання потужностей і коштів.
Україна під постійними обстрілами. Де розвивати, де набудовувати великі потужності, щоб набути палива, збагачувати уран чи вичленовувати плутоній (йшлося про те, що у відпрацьованому ядерному паливі АЕС, якого в Україні достатньо, є ізотопи плутонію, які можна звідти вилучати)? Де це робити під обстрілами – також незрозуміло. І де на це брати гроші?
Тобто зараз є нагальні потреби на фронті: це конвенційна зброя, дрони, інші розробки, які реально на сьогодні рятують життя захисникам України.
Брати якісь великі кошти і направляти їх на ядерну зброю – знову ж таки, це роки: протягом цього часу може багато всього відбутися. Як Росія на це може відреагувати? А вони все-таки не будуть просто сидіти і спостерігати, а чинитимуть опір цій програмі.
По-третє – підтримка міжнародних партнерів. Нею буде дуже важко заручитися, якщо Україна стає на шлях розповсюдження. Важко уявити, що закриють очі на українську ядерну програму.
Ці важелі переваг чи негативних сторін такого вибору – дуже неоднозначні. Майбутнє – довге, ядерна зброя з нами вже 80 років. І ще, мабуть, буде 80 років, на жаль, – так зараз виглядає стан цього. Чи може щось в Україні змінитися за 30, 40, 50 років? Цілком. Але на таку перспективу дуже важко щось передбачити.
– Втім, для розробки власної ядерної зброї недостатньо наявності відпрацьованого ядерного палива. Що ще потрібно зробити?
– Треба розробити власну боєголовку, впевнитися, що вона не вибухне тоді, коли їй не потрібно вибухати, але обов'язково, вибухне тоді, коли потрібно. Це питання надійності її оперативного стану і того, як вона взагалі працює. Треба провести випробування.
В Україні немає величезної експериментальної бази і даних, які є, скажімо, в США чи в тій самій Росії. Там роками проводилися ядерні випробування, коли вони ще були дозволені, наявні зчитування даних за роки. І це допомагає ядерним програмам в двох країнах.
Є різні комп'ютерні моделювання, але вони базуються також і на тих даних, які були отримані з багатьох сотень ядерних випробувань. В Україні цього немає.
А де ж випробувати ядерну зброю на території України?
Треба подумати, а де ж випробувати ядерну зброю на території України? Це також питання, зважаючи на те, що, в принципі, випробування ядерної зброї заборонені міжнародними договорами.
Хоча і Всеосяжний договір про ядерні випробування не є чинним, оскільки США до нього не долучилися (вони його підписали, але не ратифікували), а Росія недавно відкликала свою ратифікацію, але є міжнародна моніторингова система, центр у Відні має сенсори, датчики по всьому світі.
Тобто таємно це випробування не проведеш. Міжнародна спільнота знала б, що Україна випробує ядерну зброю . Знову ж таки, це би викликало певні наслідки.
Наступне питання – носії. Розробити ядерну боєголовку, залишити її на своїй території – це додати ще одну ціль для супротивника на своїй території. Треба вміти її надійно доставити до цілей на території противника . Це цілком нові ракетні системи, які треба розробляти.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС .РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум